Мирні переговори в Абу-Дабі: чому план нової безпеки Європи викликає спротив
Мирні переговори в Абу-Дабі 10–11 листопада можуть вийти за межі війни в Україні. США пропонують ширшу систему європейської безпеки, а Київ і союзники застерігають від права вето для Москви.

Ще до початку переговорів в Абу-Дабі 10 листопада виникла суперечка, яка виходить далеко за межі українського фронту. Американські посередники запропонували обговорити нову архітектуру європейської безпеки. Для Вашингтона це спосіб наблизити мир; для частини європейських столиць — ризик повернути Росії вплив на рішення сусідів.
Ініціативу просувають спеціальний представник президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Вони сподіваються, що розмова про правила безпеки всього континенту допоможе подолати тупик щодо українських територій. Однак у Москви й Києва залишаються протилежні вимоги, а жодної узгодженої мирної угоди досі не представлено.
Після дев’ятимісячної перерви Україна, Росія та США мають відновити тристоронні контакти 10–11 листопада. Дональд Трамп уже говорить про можливу масштабну домовленість і припускає зміни українських кордонів. Але його очікування не є згодою Києва, а розширення порядку денного не доводить готовності Москви зупинити війну.
Аналіз «Дейком» на основі оприлюднених позицій показує головну дилему: переговори про майбутню безпеку можуть допомогти припинити бойові дії, але водночас здатні відсунути питання відповідальності за агресію. Вирішальним буде не сам термін «нова архітектура», а те, чи збереже вона суверенітет держав і чинні гарантії союзників.
У своєму повідомленні Кушнер назвав п’ять напрямів роботи: постійні консультації з безпеки, надійні канали кризового зв’язку, прозорість військової діяльності, взаємні кроки проти ескалації та довгостроковий порядок стабільності в Європі. Як окремі інструменти ці пропозиції не є новими і не означають поступок Росії.
Американський представник прямо застеріг, що кожна держава повинна зберегти право самостійно обирати союзи, а жодна інша не може накладати вето на її рішення. Він також назвав НАТО основою колективної оборони Європи. Отже, офіційний опис ініціативи містить принципи, які суперечать вимогам Москви про обмеження свободи вибору сусідів.
Саме тут проходить межа між двома можливими підходами. Один передбачає технічні механізми, що зменшують небезпеку випадкового зіткнення та підтримують зв’язок під час криз. Інший може перетворити переговори на торг щодо розміщення військ НАТО, політики союзів і права Росії визначати безпекові рішення інших держав.
Глава дипломатії Євросоюзу Кая Каллас відкинула думку, що Європа позбавлена чинної системи безпеки. Вона нагадала про НАТО, ЄС та міжнародні договори, які вже закріплюють базові правила. На її думку, проблема не у відсутності домовленостей, а в порушенні Росією взятих на себе зобов’язань. Ідеться про виконання правил.
Цей аргумент спирається на історію після холодної війни. Гельсінський заключний акт і Паризька хартія закріпили непорушність кордонів, суверенітет та право держав визначати власне майбутнє. Після розпаду СРСР Захід і Москва також створювали окремі інструменти довіри, які мали запобігати новому поділу Європи на сфери впливу.
У 1997 році НАТО й Росія підписали Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку. Документ передбачав консультації, обмін інформацією та механізми військового діалогу. Водночас він не надавав Москві права контролювати рішення членів Альянсу або обмежувати суверенітет держав, які не були його сторонами.
У 2002 році з’явилася Рада НАТО–Росія — майданчик, де сторони могли обговорювати спільні загрози й запобігання кризам. Після анексії Криму у 2014 році Альянс припинив практичну співпрацю з Москвою, однак політичні зустрічі ще відбувалися. Останнє засідання Ради пройшло в січні 2022 року, до повномасштабного вторгнення.
Раніше The Press Post писав на цю тему: «Мирні переговори в Абу-Дабі після дев’яти місяців паузи: чому спершу говоритимуть про безпеку».
Таким чином, частина інструментів, про які сьогодні говорить Вашингтон, уже існувала. Проблемою виявилася не лише нестача каналів зв’язку, а руйнування довіри після застосування сили проти сусідніх держав. Повернути консультації технічно простіше, ніж забезпечити виконання правил, коли сторони по-різному тлумачать їхню обов’язковість.
Наприкінці 2021 року Росія запропонувала США та НАТО проєкти домовленостей із вимогами припинити подальше розширення Альянсу й обмежити розміщення військових сил. Захід не прийняв вимогу позбавити держави права самостійно обирати безпекові союзи. Сьогодні європейці побоюються повернення тих самих умов під новою назвою.
Польща й балтійські держави особливо уважно оцінюють подібні пропозиції, оскільки їхня оборона залежить від присутності союзників. Для цих країн скорочення сил НАТО заради компромісу з Росією не є абстрактною дипломатичною формулою. Це можливе послаблення конкретних механізмів захисту, які розвивалися після 2014 року.
Важливо, що нова американська ініціатива поки не передбачає офіційного перегляду кордонів НАТО чи виведення його військ. Колишні посадовці США та європейські експерти вбачають ризик у самій постановці питання. Однак називати цей ризик вже здійсненою поступкою Вашингтона було б передчасно: погодженого тексту немає.
Критики американського підходу звертають увагу і на послідовність переговорів. Якщо спершу обговорювати вимоги Москви щодо європейської безпеки, агресор може отримати важелі впливу, ще не погодившись припинити вогонь. Прихильники ширшого формату натомість розраховують, що така дискусія створить стимули для реального компромісу.
Сама Росія продовжує вимагати територіальних поступок України та обмежень її оборонних зв’язків. Київ відкидає передачу підконтрольних територій під примусом і наполягає на гарантіях від повторної агресії. Публічних ознак, що ці позиції зблизилися напередодні Абу-Дабі, немає, хоча переговорні контакти поновилися.
Президент Володимир Зеленський обговорив із Віткоффом і Кушнером українські пропозиції та наголосив на потребі дієвих післявоєнних гарантій. Він також порушив питання постачання ракет-перехоплювачів Patriot. Для України майбутні зобов’язання партнерів мають значення лише тоді, коли вони доповнюють здатність захищатися вже зараз.
Окреме випробування — участь Європи. Спочатку Кремль наполягав, що переговори мають відбуватися виключно за участю Росії, України та США. Натомість французькі, німецькі й британські представники, а також посадовці ЄС і НАТО заявили про присутність в Абу-Дабі. Утім, їхня участь не обов’язково означає місце за тристороннім столом.
9 листопада українська делегація повідомила про окремі консультації з європейськими партнерами на полях зустрічі. Такий формат частково знімає суперечку щодо присутності, але залишає відкритим питання впливу на кінцеві рішення. Для Європи суттєво, чи матиме вона змогу узгоджувати зобов’язання, які потім повинна виконувати.
Європейські уряди визначають значну частину санкцій проти Росії, фінансують українську відбудову й беруть участь у формуванні оборонної підтримки. Без їхніх рішень не можна автоматично змінити санкційні режими або затвердити довгострокові гарантії. Саме тому широка угода про європейську безпеку без Європи була б складною в реалізації.
Кушнер обіцяє продовжити координацію з Україною, НАТО та ЄС і допускає ширший багатосторонній формат у разі поступу. Це важливе уточнення: американський план не описаний як двостороння змова з Москвою. Водночас залишається невідомим, які пункти можливого документа з’являться після прямих консультацій із російською делегацією.
На переговори впливає і фронтова реальність. Росія продовжує завдавати ударів по українських містах та енергосистемі, а Україна захищає територію й атакує об’єкти, які використовує російська воєнна економіка. Учасники зустрічі прибувають до Абу-Дабі без загального припинення вогню. Саме ця обставина обмежує довіру до будь-яких обіцянок.
Більше контексту — у попередньому матеріалі The Press Post: «План Трампа щодо безпеки Європи викликав тривогу в ЄС: що означають переговори з Росією».
Питання про гарантії безпеки неможливо відокремити від механізмів контролю. Політична заява про повагу до кордонів не дорівнює зобов’язанню реагувати на нове вторгнення. Для України важливими будуть порядок постачання зброї, можливі дії союзників, контроль порушень і наслідки невиконання домовленостей Росією.
Є й небезпека розмивання відповідальності. Формула про взаємні занепокоєння безпекою може бути корисною для запобігання випадковим інцидентам, але вона не повинна приховувати питання про того, хто розпочав війну. Саме тому європейські посадовці наполягають на міжнародному праві та суверенітеті як вихідних умовах переговорів.
Дональд Трамп говорить про близькість великої угоди й допускає іншу форму повоєнних кордонів України. Це політичне бачення американського президента, а не юридично оформлене рішення. Зміна територіального статусу або оборонних домовленостей потребувала б згоди відповідних сторін і процедур, яких поки ніхто не оголосив.
Найближчим результатом зустрічі можуть стати робочі групи, домовленість про подальші раунди чи обмежені гуманітарні заходи. Розмова про консультації між військовими та кризові канали теж можлива. Але навіть успіх на цих напрямах не означатиме, що Росія відмовилася від територіальних вимог або готова зупинити обстріли.
Відрізнити дипломатичний поступ від зміни риторики дозволять конкретні ознаки: спільно погоджені тексти, чіткий статус європейських учасників, зобов’язання щодо припинення насильства та перевірювані гарантії. Якщо підсумком стануть лише загальні декларації про стабільність, оцінювати їх як нову систему безпеки буде зарано.
Мирні переговори в Абу-Дабі поставили Європу перед питанням, на яке не відповідає сама назва майбутньої угоди: чи посилить вона право держав обирати власну безпеку, чи створить нові обмеження для них. Тривалий мир залежатиме не від того, наскільки широким буде документ, а від того, чи зможе він захистити принципи, які війна вже порушила.

Сергій Тростянець — Міжнародний кореспондент, який пише про Росію, Східну Європу, Кавказ і Центральну Азію.
Костянтин Любін — Кореспондент, який спеціалізується на політиці, економіці та технологіях, проживає у Чикаго, США, та висвітлює міжнародні новини.
Тесленко Олександра — Кореспондент, який спеціалізується на суспільно важливих темах, пише про політику, бізнес, екологію та культуру. Вона проживає та працює в Україні.
Іван Дехтярь — Кореспондент, який працює в Європі та Центральної Азії, пише щоденні новини та працює над масштабними розслідувальними проєктами і сюжетами. Базується в Стамбул, Туреччина.